— Аж занадто, — відповіла вона в голос. — З пуття хлопця збивають. Коли справа йде про те, щоб приворожити його та від паризької гульні відвернути, так тут я свою владу знаю, але кажуть, що імператор Микола, щоб здобути собі такого митця, дає йому помилування…
— Он що! — відповіла баронеса.
— Звідки ти знаєш? — спитала Гортензія, якій ніби серце стиснуло.
— Та від особи, з якою він поєднаний найсвятішими звязками, — вела жорстока Бета. — Вчора прийшов лист від його дружини. Він хоче їхати; ах, дурень він буде, якщо проміняє Францію на Росію.
Гортензія глянула на матір, похиливши голову; баронеса ледве встигла схопити зомлілу дочку, що побіліла, як мереживо на її хустині.
— Лісбето, ти вбила мою дочку!.. скрикнула баронеса. — Ти родилась нам на нещастя.
— А що-ж я тут зробила, Аделіно? — спитала лотарингка, підвівшись та стаючи в загрозливу позу, на яку баронеса через хвилювання своє не звернула жадної уваги.
— Я помилилась, — відповіла Аделіна, підтримуючи Гортензію. — Подзвони!
В цю мить двері розчинились, обидві жінки разом обернулись і побачили Венцеслава Стейнбока, якого впустила куховарка через відсутність покоївки.
— Гортензіє! — скрикнув митець, підскочивши до жінок, що стояли купкою.
І поцілував свою наречену в чоло при матері, але так побожно, що баронеса аж ніяк не розгнівалась. Проти непритомности це була сіль, краща за всі англійські солі. Гортензія розплющила очі, побачила Венцеслава, і обличчя її знову порожевіло. Через хвилину вона й зовсім опритомніла.
— Так ось що ви від мене таїли? — мовила кузина Бета, посміхаючись Венцеславу, немов зрозумівши правду з ніяковости обох кузин. — Як це ти
