О десятій годині його викликано до тюремної канцелярії, де він побачив Лісбету, яка геть у сльозах, дала йому грошей, щоб він міг краще прожити та здобути для праці простору кімнату.
— Дитино моя, — мовила вона, — не кажіть нікому про свій арешт, не пишіть про це й душі, це занапастить ваше майбутнє; треба затаїти цю ганьбу, незабаром я вас визволю, я знайду гроші… не турбуйтесь. Напишіть, що вам треба принести для роботи. Я або помру, або звільню вас.
— О, я двічі буду зобов'язаний вам життям! — скрикнув він, — бо я втрачу більше, як життя, коли мене вважатимуть за негідника.
Лісбета вийшла з радісним серцем; тримаючи свого митця під замком, вона надіялась розбити його шлюб з Гортензією, оповістивши, що він жонатий, що дружина добилась для нього помилування, і він виїхав до Росії. Отож, щоб цей план виконати, вона з'явилась коло третьої години до баронеси, дарма що це не був день, коли вона в них звичайно обідала; але їй хотілось потішитись муками своєї малої кузини в ту хвилину, коли вона чекала Венцеслава.
— Ти обідати прийшла, Бето? — спитала баронеса, ховаючи своє розчарування.
— Атож.
— Гаразд, — відповіла Гортензія, — піду сказати, щоб вчасно подавали, бо ти не любиш чекати.
Гортензія зробила матері знак, щоб заспокоїти її, бо гадала наказати лакеєві, щоб вирядив пана Стейнбока, коли той з'явиться. Але лакей десь пішов; Гортензія мусіла зробити наказ покоївці, і та пішла до себе по роботу, щоб засісти потім у передвітальні.
— Що-ж коханий мій? — сказала Бета Гортензії, коли та вернулась. — Ви про нього вже й не згадуєте.
— До речі, що там з ним? — спитала Гортензія. — Він у славу ввійшов. Ти мусиш бути вдоволена, — шепнула вона на вухо кузині, — тільки й мови, що про пана Венцеслава Стейнбока.
