цю молодість, на цю виборну красу, на чоло митця, його чудове волосся, на все те, що збуджувало в ній погноблені жіночі інстинкти, і дрібні сльози, що зразу й усохли, підкотились на мить до її очей. Вона нагадувала сухорляві статуї, що їх різьбярі середньовічних ікон садовили на домовинах.
— Тебе я не проклинаю, — сказала вона, схопившись. — Ти-ж дитина. Бог з тобою.
Вона зійшла й замкнулась у своїй хаті.
— Вона любить мене, — подумав Венцеслав, — бідне створіння. Як вона палко промовляла! Вона божевільна.
Це останнє зусилля сухої і позитивної натури, щоб зберегти коло себе цей образ краси та поезії, було таке шалене, що його можна порівняти тільки з дикою енергією тонучого, що в-останнє силкується дістатись берега.
Через день о четвертій з половиною годині вранці, коли граф Стейнбок міцно спав, він почув стукіт у двері мансарди; одчинивши, побачив двох кепсько одягнутих чоловіків, а з ними третього, в якому по одежі знати було бідолаху-пристава.
— Ви граф Венцеслав Стейнбок? — спитав він.
— Атож, пане.
— Мене звуть Ґрасе, пане, я наступник пана Лушара, торговельного пристава.
— В чому річ?
— Ви заарештовані, пане, маєте їхати з нами до в'язниці Кліші… Одягніться, будь ласка… Ми додержали форми, як бачите… Муніципальної гвардії я не брав, внизу нас чекає візник.
— Спритно-ж вас запроторили… — сказав один із слідців. — Отже, ми покладаємось на вашу великодушність.
Стейнбок одягнувся і зійшов униз під руку з слідцем; там його посадили в карету, і візник рушив без наказу, як людина, якій дорога відома; за півгодини бідний чужинець був належним способом заведений у тюремний спис, не заявивши з великого дива жадного протесту.
