— Ах, ви найблагородніша і найкраща з людей, ви рівна з тією, що я люблю, — сказав бідний митець.
— Я ще дуже вас люблю, отже ваше майбутнє мене турбує, — похмуро вела вона. — Юда повісився!.. Всі невдячники погано кінчають! Якщо покинете мене, ви не створите вже нічого цінного! Подумайте — хіба без одружіння — бо я стара дівчина, знаю це, я не хочу душити квітку вашої молодости, вашої поезії, як ви кажете, своїми руками, що нагадують виноградну лозу, — хіба без цього ми не можемо лишитися вкупі? Слухайте, в мене є хист до комерції, за десять років праці я зберу вам багатство, бо звуся я Ощадністю; а з молодою жінкою, що тільки й знатиме витрачати, ви все згайнуєте, ви працюватимете тільки для того, щоб вона була щаслива. Щастя не творить нічого, крім спогадів. Коли я думаю про вас, у мене на цілі години в'януть руки… Ну-ж, Венцеславе, лишайся зі мною… Стривай, розумію все: в тебе будуть коханки, гарні жінки на взір пані Марнеф, що хоче тебе побачити й дасть тобі щастя, якого ти не можеш мати зі мною. Потім ти женишся, коли я зіб'ю тобі тридцять тисяч франків ренти.
— Ви янгол, панно, я ніколи не забуду цієї хвилини, — відповів Венцеслав, утираючи сльози.
— Зараз ви такий, як мені подобається, дитино моя, — сказала вона, дивлячись на нього п'яним поглядом.
Пиха в усіх нас така могутня, що Лісбета повірила в свою перемогу. Вона й так яку поступку зробила, пропонуючи панію Марнеф! Вона хвилювалась так, як ніколи в житі, вона вперше відчула, що радість заливає її серце. Щоб зазнати ще такої години, вона продала-б чортові душу.
— Я не вільний, — відповів він, — я люблю жінку, над усі жінки кращу. Але ви для мене були й будете матір'ю, якої в мене немає.
Слова ці впали сніговою лавиною на цей палахкотючий кратер. Лісбета сіла, похмуро глянула на
