— Ніколи ще мені так виразно не казали, — мовила вона з гірким сміхом, — що я страшенно бридка!
— Панно, — відповів Стейнбок, — моя добродійка ніколи не буде для мене бридка; я почуваю до вас палку приязнь, але мені тільки тридцять років, а…
— А мені сорок три! — відказала вона. — Моя кузина Гюло, маючи сорок вісім, збуджує шалені пристрасті, але вона гарна, от що!
— Між нами п'ятнадцять років різниці, панно; Яке-ж з нас подружжя! Ради нас самих, здається мені, нам треба добре подумати. Певна річ, моя вдячність буде не менша за ваші добродійства. Крім того, свої гроші ви одержите через кілька день.
— Мої гроші! — скрикнула вона. — О, ви ставитесь до мене, як до безсердечного лихваря.
— Вибачте, — вів Венцеслав, — але ви так часто нагадували мені про них… Ви мене творили, але не нищіть мене.
— Ви хочете мене покинути, бачу, — сказала вона, хитаючи головою. — Хто-ж це дав вам силу бути невдячним, — вам, людині, зробленій ніби з пап'є-маше? Чи вам не стає довіри до мене, вашого доброго генія?.. До мене, що так часто цілісінькі ночі для вас працювала! До мене, що віддала вам заощадження всього свого життя! що чотири роки поділяла з вами свій хліб, хліб бідної робітниці, що всім вам допомагала, навіть своєю бадьорістю.
— Годі, годі, панно! — сказав він, стаючи навколішки та простягаючи до неї руки. — Ні слова більше! Через три дні я скажу вам усе; дозвольте мені, — сказав він, цілуючи їй руки, — дозвольте мені бути щасливим. Я люблю і мене люблять.
— Що-ж, будь щасливий, моя дитино, — сказала вона, підводячи його.
Потім поцілувала його в чоло та в волосся з таким шаленством, як засуджений на смерть тішиться, мабуть, своїм останнім ранком.
