— Для ювеліра.
— Якого ювеліра?
— Не знаю, це Стідман просив мене звити ці гілочки за нього, бо йому ніколи.
— Але це гортензії, — мовила вона глухо. — Як це сталося, що ви досі нічого не зробили з воску для мене? Хіба так важко було вигадати якусь каблучку, скриньку, будь-щось, на спогад! — сказала вона, кидаючи жахливий погляд на митця, якого очі, на щастя, були спущені. — А ще кажете, що любите мене!
— Ви цього непевні… панно?
— О, як гаряче називаєте ви мене панною!.. Слухайте, ви були єдиною моєю думкою, відколи я вас застала при смерті, отам… Коли я вас урятувала, ви віддали себе мені; я ніколи не згадувала про ваше зобов'язання, але я сама перед вами зобов'язана! Я подумала тоді: „Якщо хлопець цей віддає себе мені, я хочу зробити його щасливим і багатим!“ Ну, так мені пощастило здобути вам багатство!
— Як саме? — спитав митець, нестямлячись від радощів, бо надто наївний був, щоб підозрівати пастку.
— Ось як, — відказала лотарингка.
Лісбета не могла відмовитись дикої втіхи — дивитись на Венцеслава, що споглядав на неї з синівською любов'ю, де проривалась його любов до Гортензії, і це омилило стару дівчину. Постерігши вперше за своє життя полум'я пристрасти в чоловічих очах, вона подумала, що запалила його вона.
— Пан Кревель дає нам сто тисяч франків, щоб закласти торговельний дім, якщо, сказав він, ви згодитесь зі мною одружитися; у цього грубенького дідугана бувають чудернацькі ідеї… Що ви про це думаєте? — спитала вона.
Венцеслав зблід, як мрець, і дивився на свою добродійку погаслим поглядом, що геть зраджував його думку. Стояв, спантеличений і пригнічений.
