О сьомій годині Лісбета вже їхала додому омнібусом, бо їй нетерплячилось побачити Венцеслава, який уже майже три тижні дурив її і якому вона везла повну торбинку овочів, що поклав сам Кревель, збільшивши увагу до своєї кузини Бети. Вона притьмом вибігла сходами до мансарди й застала митця за роботою — він кінчав горорізьбу на скриньці, яку хотів подарувати своїй любій Гортензії. Окрайка на покришці являла собою гортензії, де грались амури. Щоб роздобутись на цю скриньку, що мусіла бути малахітова, бідний коханець зробив для Флорана та Шанора дві ручки до смолоскипів, віддавши їм у власність ці шедеври.
— Ви дуже працюєте останніми днями, мій друже, — сказала Лісбета, витираючи йому піт з чола та цілуючи його. — Така діяльність у серпні місяці здається мені небезпечною. Справді, ви собі здоров'я можете збавити… Ось вам персики, сливи від пана Кревеля… Не мучте себе так, я позичила дві тисячі франків, і коли все буде гаразд, ми зможемо їх віддати, як ви продасте свого годинника!.. Проте, я трохи непевна свого позичальника, бо він допіру прислав оцього гербового папірця.
Вона підсунула оповіщення про арешт під ескіз маршала Монкорне.
— Для кого це ви робите таку красу? — спитала вона, взявши галузки гортензії з червоного воску, що Венцеслав поклав, беручись до овочів.
