Кревель, обіймаючи Бету за стан з великих радощів.
— Труднощі не в цьому, — вела далі Бета. — Ви-ж розумієте, жінка, що має стільки вигод, не буде зраджувати свого заступника за дрібниці і, це коштуватиме більше, як сто та ще кілька тисяч франків, бо через два роки чоловік її буде начальником канцелярії… Тільки злидні штовхають це янголятко в безодню.
Кревель бігав туди й сюди по вітальні, як божевільний.
— Він, мабуть, дорожить цією жінкою? — спитав він, коли бажання його, що Лісбета отак роз'ятрила, дійшло в нього до якогось шаленства.
— Сами зміркуйте! — обізвалась Лісбета. — Не думаю, щоб він там уже поживився! — сказала вона, кляцнувши нігтем, — а вже наробив їй тисяч на десять подарунків.
— Ну й комедія! — скрикнув Кревель. — От якби я поспів раніш за нього!
— Боже мій, як погано, що я переказую вам ці плітки, — мовила Лісбета, немов совість почала її мучити.
— Ні. Я хочу присоромити ваших родичів. Завтра я кладу вам до життя певну суму по п'ять відсотків, так щоб ви мали шістьсот франків ренти, але ви скажете мені все: ім'я й адресу Дульцінеї. Признаюсь вам, я ніколи не мав порядної жінки, і найбільше моє жадання — це спізнати таку жінку. Магометові гурії нічого не варті проти того, як я уявляю світських жінок. Словом, це мій ідеал, це моє безумство, і до такої міри, бачите, що для мене баронеса Гюло ніколи не буде стара, — сказав він, сам того не знаючи, що збігається думкою з одним з найглибших умів останнього століття. — Слухайте, моя добра Лісбето, я згоден пожертвувати сто, двісті… Тихше! Ось діти мої, по дворі, бачу, йдуть. Я нічого від вас не чув, даю вам слово чести, бо я не хочу, щоб ви втратили
