— Становище примушує мене, — відповіла Бета, все слухати й нічого не знати. Ви можете вільно зі мною розмовляти, я нікому й слова не скажу про те, що мені ласкаво звіряють. Чому-ж це я для вас порушила-б цей закон своєї поведінки? Тоді ніхто мені не довірятиме.
— Я знаю це, — відказав Кревель, — ви перлина серед старих дівчат… Але, сто чортів, бувають-же винятки! Слухайте, ніхто-ж з родини не подбав про вашу ренту…
— Але в мене теж є гордість, я нікому не хочу чогось коштувати, — сказала Бета.
— Ах, якби ви згодились допомогти мені помститись, — провадив колишній негоціянт, — я поклав-би на ваше ім'я десять тисяч франків до життя. Скажіть мені, прекрасна кузино, скажіть мені, хто заступив Жозефу, і ви матимете на помешкання, на сніданок вранці, на гарну каву, яку так любите, навіть зможете пити чисте моко… га? Ох, яке-ж смачне оте чисте моко!
— Мені не такі милі десять тисяч франків до життя, що дадуть коло п'ятьсот франків ренти, як цілковита скромність, — сказала Лісбета. — Бо, бачите, добрий мій пане Кревелю, барон до мене ставиться чудово, за помешкання моє платить…
— Еге-ж, та чи надовго це, покладайтесь на нього! — скрикнув Кревель. — Де це барон грошей візьме?
— Ах, не знаю. Але витрачає-ж він більше, як тридцять тисяч на помешкання, яке призначає тій дамочці…
— Дама! як, це світська жінка? Щастить-же злодієві! Все тільки для нього!
— Заміжня жінка, дуже порядна, — вела кузина.
— Справді! — скрикнув Кревель, розплющивши очі, що зайнялись як від бажання, так і від магічного слова „порядна жінка“.
— Так, — вела Бета, — талановита, музикантка, двадцять три роки, гарне й скромне обличчя, шкіра блискуче біла, зуби як у молодого собаки,
