— Неможлива річ, — сказав Кревель, спинившись на ходу, бо сновигав сюди й туди, як маятник.
— Пан Гюло вже літній, — облудно зауважила Лісбета.
— Я його знаю, — відказав Кревель, — але де в чому ми подібні: Гюло не може жити без прихильности. Він може вернутись до дружини, — міркував він. — Для нього це буде щось нове, але прощай тоді моя помста. Ви посміхаєтесь, панно Фішер?.. А, ви щось знаєте?..
— Сміюся з ваших думок, — відповіла Лісбета. — Атож, кузина моя ще гарна, в неї ще можна закохатись; я й сама-б її полюбила, бувши чоловіком.
— Горбатого могила виправить! — скрикнув Кревель. — Ви глузуєте з мене! Барон знайшов якусь розраду.
Лісбета кивнула головою.
— Ах, щастить-же йому, коли він другого дня може замінити Жозефу! — вів далі Кревель. — Та я й не дивуюсь, бо він казав мені якось за вечерею, що в молодості, щоб не було перебою, завжди мав трьох коханок — одну збирався покинути, друга панувала, а до третьої лицявся на майбутнє. Він, певно, держав про запас якусь гризетку в своїй сажавці, в своєму оленячому паркові! Це молодець у стилі Луї XV! О, щастя його, що він красунь! Та й він старіє; і він уже підтоптався… Мабуть робітничку якусь підхопив.
— О, ні! — відповіла Лісбета.
— Ох, — сказав Кревель, — чого-б я не зробив, щоб прикрутити йому тут хвоста! Жозефи відібрати в нього я не міг, жінки цієї породи ніколи не вертаються до своєї першої любови. До того-ж, мовляв, поворот не любов. Але, кузино Бето, я багато дав-би, тоб-то ладен витратити п'ятдесят тисяч франків, щоб відняти в цього легеня коханку та довести йому, що грубенький дядько з черевцем батальйонного командира та головою майбутнього паризького мера не дозволить безкарно відбити в себе даму…
