— Слухайте, пане Кревелю, — обізвалась баронеса, зовсім не збираючись сміятись, — вам п'ятдесят років, на десять років менше, як панові Гюло, я це знаю; але в мої літа жіноче безумство мусить бути виправдане красою, молодістю, славою, заслугами, яким-небудь блиском, що нас засліплюють до самозабуття, навіть у наші літа. Якщо ви маєте п'ятдесят тисяч ліврів ренти, то літа ваші цілком урівноважують багатство; отже, нічого того, що жінка вимагає, у вас немає…
— А любов? — сказав національний гвардієць, підвівшись і підходячи, — любов, що…
— Ні, пане, упертість! — сказала баронеса, уриваючи його, щоб покласти край цій сміховині.
— Так, упертість і любов, — провадив він, — але де-що і більше — права…
— Права? — скрикнула пані Гюло, стаючи велична від призирства, зневаги, обурення. — Але, — вела вона, — з таким тоном ми ніколи не кінчимо, і я не за тим вас просила прийти, щоб розмовляти про те, що спричинилось до вашого вигнання, не зважаючи на звязок між нашими родинами…
— Я гадав…
— Знову! — підхопила вона. — Хіба ви з того, як я легко та вільно говорю про коханця, про все найдражливіше для жінки, не бачите, що я цілком певна своєї чесноти? Я нічого не боюся, навіть підозри за те, що замкнулася з вами. Хіба
