І глянув на пані Гюло так, як Тартюф дивиться на Ельміру, коли якийсь провінціяльний актор, у Пуатьє або в Кутансі, вважає за потрібне підкреслити суть своєї ролі.
— Якщо ваша ласка, пане, то там нам далеко краще буде розмовляти про справи, ніж тут у вітальні, — сказала пані Гюло, вказуючи на сусідню кімнату, яка в розташуванні помешкання була картярнею.
Цю кімнату тільки легенька перетинка відділяла від будуару, якого вікно виходило в сад, і пані Гюло покинула пана Кревеля на хвилинку самого, бо визнала за потрібне зачинити в будуарі вікно та двері, щоб їх, бува, хто не підслухав. З обережности вона навіть скляні двері у вітальні так само зачинила, посміхаючись дочці та кузині, що сиділи в старій альтанці край саду. Вертаючись, покинула двері до картярні розчинені, щоб почути, коли хто до вітальні зайде. Коли ходила на самоті сюди й туди за цією справою, всі думки її позначались на обличчі і хто побачив-би її, може й злякався-б її хвилювання. А коли верталась від вхідних дверей до картярні, лице її застелилось тією непорушною стриманістю, якою, здається, всі жінки, навіть найщиріші, чудово володіють.
Підчас цих, що-найменше чудних, приготовин, національний гвардієць оглядав обставу в кімнаті. Коли побачив шовкові завіси, колись червоні, а тепер збляклі під діянням сонця й витерті на бганках від довгого вжитку; килим, що з нього всі кольори посходили; меблі, яких позолота вицвіла, а шовкова оббивка, помережена плямами, облазила цілими смугами, — на його пласкому обличчі крамаря-вискочня наївно промайнуло задоволення, потім надія. Він дивився на себе в дзеркало над старовинним годинником стилю ампір, самого себе оглядаючи, коли це шелест шовкової сукні попередив його про баронесу. І він зразу-ж став у позицію.
Кинувшись на канапу, що, певно, дуже гарна була коло 1809 року, баронеса показала Кревелеві
