Почувши де прізвище, що так чудово пасувало до постати того, хто його мав[1], висока білява жінка, дуже добре збережена, стріпнулась, мов від електричного струму, і підвелась.
— Гортензіє, янголе мій, іди в сад з кузиною Бетою, — жваво промовила вона до дівчини, що вишивала неподалік від неї.
Граційно привітавшись із капітаном, панна Гортензія Гюло вийшла в засклені двері, повівши з собою стару, худющу дівчину, що здавалась старшою за баронесу, хоч була проти неї на п'ять років молодша.
— Справа йде про твоє весілля, — шепнула кузина Бета на вухо молодій Гортензії, зовсім, здається, не ображаючись на те, що баронеса так їх вирядила, її саму вважаючи ні за що.
Таку безцеремонність можна було-б при потребі пояснити одежею цієї кузини.
На старій дівчині була мериносова сукня коринкового кольору, якої стрій та окрайка належали до часів реставрації, вишиваний комірчик, що коштував мабуть франків зо три, солом'яний капелюх, оздоблений синіми отласними цятками й солом'яною крайкою, як у базарних перекупок. Побачивши козлинні черевики, яких фасон свідчив про нужденного шевця, людина стороння не зважилася-б вітатись із кузиною Бетою, як з членом родини, бо вона зовсім нагадувала поденну швачку. Проте, стара дівчина, виходячи, пильно вклонилась панові Кревелю, що теж їй щиро відповів.
— Ви-ж прийдете завтра, панно Фішер? — сказав він.
— У вас нікого не буде? — спитала кузина Бета.
— Діти мої і ви, та й усі, — відповів візитер.
— Гаразд, — мовила вона, — тоді згода.
— Я, пані, до ваших послуг, — сказав капітан буржуазної поліції, ще раз уклоняючись баронесі Гюло.
- ↑ Crever — лопнути.
