якого портрет — жахливий портрет роботи П'єра Ґрасу, — висів над комодою. Діти цікаво зазирали в кімнату, бо заходити сюди їм суворо заборонялось.
— Отут вам було б добре, — сказала робітниця.
— Ні, ні, — відповів Шмуке. — Мені фше не товго шити, мені трепа куток на змерть.
Замкнувши двері до кімнати, пішли до мансарди, і тільки Шмуке її побачив, зразу ж скрикнув:
— Оце мені й трепа!..Поки не перепрафся до Бонса, я ніколи лібше не жив.
— Ну, то треба купити тільки розкладачку, два матраци, узголів'я, подушку, два стільці та стола. На це не скільки й треба — п'ятдесять екю разом з мискою та глечиком до вмивання й килимкою до ліжка.
Про все умовились, тільки п'ятдесяти екю бракувало. Шмуке, бачивши злидні своїх нових друзів, цілком природно спало в голову взяти в директора свою платню, до того ж він був за два кроки від театру. Він зразу ж пішов туди й застав Ґодісара. Директор зустрів Шмуке підкреслено ввічливо, як звичайно акторів зустрічав, і здивувався, коли Шмуке попросив за місяць платню.
— Чорт бери, мій любий, — сказав йому директор, — німці завжди вміють полічити, навіть скрізь сльози… Я думав, що ви будете вдячні й за саму тисячу франків винагороди. Я ж дав вам річну платню й гадав, що на цьому ми квити!
— Ми нічо не одержаф, — сказав добрий німець, — і коли я пришоф то вас, то яш на вулиця й бес ліяраф кишені… Кому фі тал винагорот?
— Вашій дверниці!..
— Пань Зіпо! — скрикнув музикант. — Фона фбила Бонс, фона його опікрала, протала… Тухівниця його хотіла спалійть… Це шахрай, страхіть!..
— Але ж, любий, як це ви опинились на вулиці, без грошей і без притулку, коли ви — єдиний спадкоємець? Це не логічно, як кажуть.
— Мене фігнано… Я чушинець, не розумійся на закон…
