було авторитету релігії, щоб Шмуке погодився розлучитись із тілом. Німець став навколішки, а священик вигідно вмостився в крісло. Поки священик читав молитов, а Шмуке навколішках перед Понсовим тілом благав у бога й собі якоїсь чудесної смерти, щоб лягти з приятелем ув одну домовину, пані Кантіне пішла в Тампль купувати розкладачку й постіль для панії Соваж, так що гаманець із двісті п'ятдесят шістьма франками вщент пограбовано. Об одинадцятій годині ввечері пані Кантіне прийшла і запитала Шмуке, чи не хоче він чогось перекусити. Німець махнув їй, щоб дала йому спокій.
— Вечеря вас чекає, пане Пастельо, — сказала тоді наймачка стільців до священика.
Шмуке, коли лишився сам, посміхнувся, мов божевільний, що почуває змогу вволити учеписте, як у вагітної жінки, бажання. Він кинувся до Понса й знову міцно обійняв його. Опівночі вернувся священик, покартав Шмуке, і той випустив Понса та знову почав молитися. Удосвіта священик пішов. О сьомій годині вранці до Шмуке ласкаво навідався доктор Пулен і хотів примусити його попоїсти, але німець відмовився.
— Якщо зараз не поїсте, то зовсім зголоднієте, коли вернетесь, — сказав йому доктор; — бож вам треба сходити з свідком до мерії, щоб заявити про пана Понсову смерть та скласти акта…
— Я? — перелякано запитав німець.
— А хто ж?.. Цього вам не уникнути, бо ви сам-один були при його смерті…
— У мені ног отіпрало… — відповів Шмуке, благаючи доктора про допомогу.
— Візника візьміть, — лагідно відповів лицемірний доктор. — Я вже засвідчив смерть. Попросіть когось із будинку, щоб поїхав з вами. А жінки доглянуть помешкання, поки вас не буде.
Годі й уявити, що то є оця законна смиканина для справжнього горя. Через неї можна зненавидити культуру, пожалкувати за дикунськими звичаями. О дев'ятій годині пані Соваж вивела Шмуке під руку з помешкання, і він мусів попросити Ремонанка, щоб поїхав
