купити все потрібне — вина, харчів, свічок, словом усього, бож нічого немає… Пошукайте мені в комоді простирадло, щоб загорнути тіло. Мені казали, що пан цей простий, та він, здається, ще гірший. Мов немовля те, доведеться силоміць його погодувати…
Шмуке глянув на жінок і на те, що робили вони, достоту як божевільний. Пригнічений лихом, він у якомусь каталептичному стані споглядав, не зводячи очей, на заворожливе обличчя Понса, якого риси вирівнювались від абсолютного спокою смерти. Він надіявся померти, і все йому було байдуже. Коли б у кімнаті пожежа сталася, і тоді б він не зворухнувся.
— Тут двісті шістдесят франків… — сказала йому Соваж.
Шмуке знизав плечима. Коли Соваж, щоб загорнути Понса, хотіла приміряти простирадло до тіла, покраяти його й зшити саван, між нею й бідним німцем відбулася страшна боротьба. Шмуке зовсім нагадував собаку, що кусає всіх, хто хоче торкнутись до трупа його хазяїна. Соваж нетерпляче схопила німця, посадовила в крісло й притримала його з геркулесівською силою.
— Ну, серденько, зашийте мертвого в саван, — сказала вона панії Кантіне.
Коли процедуру цю закінчено, Соваж поставила Шмуке на його місце в ногах ліжка й сказала:
— Розумієте? Треба ж було прибрати бідолаху в мерця.
Шмуке почав плакати; жінки покинули його й пішли давати лад у кухні, де вони за кілька хвилин принесли все потрібне для життя. Склавши першого рахунка на триста шістдесят франків, Соваж взялася варити обід на чотири особи, та який обід! Тут був і фазан — ситий, як добрий гусак, шмат яловичини, яєшня з варенням, салата з овочів і врочистий суп, де всього було так багато, що навар нагадував м'ясне желе. О дев'ятій годині прийшов священик, що вікарій прислав пильнувати над Понсом, а Кантіне принесла чотири свічки й церковні свічники. Шмуке, коли прийшов священик, лежав у ліжку коло приятеля, міцно його обнявши. Треба
