— Ах, ви можете говорити голосно! — скрикнула міцна й астматична Соваж, — бідний пан уже помер!.. Оце зараз відійшов.
Шмуке проразливо крикнув, він відчув, що холодна Понсова рука клякнула, й не міг звести погляду від Понсових очей, яких вираз до божевілля його довів би, коли б не пані Соваж — вона, призвичаєна, мабуть, до таких сцен, підійшла до ліжка з дзеркалом у руці й піднесла його до уст мерця, а що воно від подиху не помутніло, вона мерщій висмикнула руку Шмуке з руки мерця.
— Облиште, пане, потім вийняти не зможете; ви не знаєте, як заклякають кістки! Мерці швидко холонуть. Коли мертвого не впорядити, поки ще теплий, так потім треба члени ламати…
Ця жахлива жінка й сплющила очі бідному померлому музикантові; потім зручно — вона бо десять років була за доглядачку, — роздягла Понса, випростала його, витягла йому руки вздовж тіла й закрила ковдрою по самий ніс із байдужістю прикажчика, що загортає в крамниці пакунок.
— Треба простирадло, щоб загорнути його: де б його взяти?.. — спитала вона в Шмуке, на якого процедура ця нагнала жаху.
Після релігійного обряду, з його глибокою пошаною до створіння, призначеного до великої долі на небі, це пакування, де його приятеля трактовано, мов яку річ, було болісне до божевілля.
— Ропіть, як снаєте!.. — машинально відповів Шмуке.
Безневинне створіння вперше бачило, як вмирає людина, і ця людина був Понс, єдиний приятель, єдина істота, що розуміла його й любила!..
— Піду спитаю в пані Сібо, де простирадла, — сказала Соваж.
— Для цієї дами треба буде розкладачки, щоб спати, — сказала пані Кантіне до Шмуке.
Шмуке кивнув головою й гірко заплакав. Пані Кантіне дала нещасному спокій, але через годину прийшла й сказала:
— Чи не дасте ви нам, пане, грошей на покупки?
