Поки абат Дюплянті умовляв хворого взяти пані Кантіне за доглядачку, Фрезьє покликав до себе наймачку стільців і розпочав із нею свою згубну розмову, взяв її на підступницькі хитрощі, проти яких важко було встояти. Тож пані Кантіне, суха й жовта жінка з великими зубами й холодними устами, приголомшена злиднями, як і багато простолюдок, ласа на легкі щоденні заробітки, незабаром погодилася взяти з собою пані Соваж за робітницю. Покоївка Фрезьє дістала вже наказ. Вона пообіцяла обплутати обох музикантів залізним павутинням і пильнувати їх, як павук спійману муху. За працю панії Соваж пообіцяно тютюнову крамницю: Фрезьє добрав отак способу здихатись, так званої, своєї годувальниці й разом з тим приставляв до пані Кантіне шпигуна й жандарма. До помешкання приятелів належала кімната про слугу й невеличка кухня, тож Соваж могла там спати на розкладачці й варити Шмуке страву. У ту хвилину, як з'явились жінки, у супроводі доктора Пулена, Понс віддав свій останній подих, але Шмуке цього й не постеріг. Німець тримав у руках приятелеву руку, що поволі холонула. Він кивнув панії Кантіне, щоб не говорила; але пані Соваж так вразила його своїм салдатським виглядом, що він мимоволі здрігнувся від переляку, до якого ця чоловіковида жінка вже звикла.
— За цю даму, — мовила пані Кантіне, — відповідає пан Дюплянті; вона була за куховарку в єпископа, це сама чесність, вона варитиме їсти.
