інтересів Шмуке, впав у страшенну кволість, бо всю свою енерґію витратив у вночішній пригоді з Сібо та в цьому останньому акті громадського життя; тому Шмуке попросив Шваба сходити по абата Дюплянті, бо сам не хотів приятеля покидати, а Понс жадав причастя.
Сібо, сидячи коло чоловікового ліжка, не потурбувалась за сніданок для Шмуке, тим більш, що приятелі вигнали її з помешкання, але вранішні події й конання Понса, що вмирав геройські, так пригнітили серце Шмуке, що він не почував голоду.
Проте, коли й о другій годині німець не з'явився, дверниця з цікавости послала Ремонанкову сестру довідатись, чи не потрібно Шмуке чогонебудь. У цю якраз хвилину абат Дюплянті, вислухавши останню Понсову сповідь, запричащав його. Панна Ремонанк порушила цю церемонію настирливими дзвінками. Але Понс узяв із Шмуке присягу, що той нікого в помешкання не пустить — так бо боявся він крадіжки, — і Шмуке на дзвінок не вийшов; тоді панна Ремонанк у великім переляку побігла вниз і сказала Сібо, що Шмуке їй не відчинив. Фрезьє цю обставину зважив. Шмуке, що ніколи нічиєї смерти не бачив, мав зазнати всіх труднощів, що випадають у Парижі людині з мерцем на руках, а надто людині безпорадній. Фрезьє, який знав, що справді засмучених родичів у такому разі нестямки нападають, і який вартував у дверницькій, весь час радячись із доктором Пуленом, вирішив тоді сам узяти керунок над вчинками Шмуке.
Ось як узялися приятелі — доктор Пулен та Фрезьє, — щоб дійти такого важливого наслідку.
Сторож церкви Сен-Франсуа, колишній посудник, на прізвище Катіне, жив на Орлеанській вулиці по-сусідськи з доктором Пуленом. Панію Кантіне, що наймала парафіянам церковні стільці в церкві, доктор Пулен лікував задурно — цілком природно, що вона почувала до доктора глибоку вдячність і не раз розповідала йому про свої життьові нещастя. Обидва клацуни, щонеділями й святами ходили до церкви Сен-Франсуа на відправу, були в добрих стосунках із
