— Ваша правда, принесіть мені розписку, — сказала вона, ховаючи картину в комод.
— Сусідко, — тихо сказав тандитник, одвівши Сібо до дверей, — бачу я, що не врятувати нам нашого бідного Сібо; доктор Пулен ще вчора втратив надію, каже, що він і дня не виживе… Це велике нещастя! Та, зрештою, ви тут не на місці… Ваше місце в гарному магазині рідкощів на бульварі Капуцинів. Знаєте, за десять років я заробив сто тисяч франків, а коли й у вас колись стільки ж буде, я беруся влаштувати вам чудове життя… якщо ви жінкою мені будете… Ви будете панією… сестра моя вам служитиме й господарства доглядатиме…
Спокусника урвали голосні стогони малого кравця, що починав конати.
— Ідіть звідци, — сказала Сібо, — страхіття ви, якщо говорите мені таке, коли мій бідний чоловік ось помирає…
— Це тому, що люблю вас і все зроблю, аби тільки вас мати… — мовив Ремонанк.
— Коли б любили, то не казали б у таку хвилину, — відповіла вона.
І Ремонанк пішов додому певний, що пожениться з Сібо.
На десяту годину коло будинку зібралася ціла зграя людей — причащали Сібо. Всі приятелі, дверники й двірники з Нормандської та сусідніх вулиць збились у дверницькій, коло парадного та на вулиці. Тому ніякої уваги не звернули на Леопольда Ганекена, що прийшов із одним своїм колеґою, ні на Шваба з Брунером — всі вони пройшли до Понса непомітно для пані Сібо. Помешкання показала дверниця з сусіднього будинку, яку нотар запитав, на котрому поверху живе Понс. А Брунер пройшов із Швабом, який приходив колись оглядати Понсів музей, тож тепер пішов просто, не питаючись, і показав дорогу своєму товаришеві… Понс формально анулював свою вчорашню духівницю і призначив Шмуке за єдиного спадкоємця. Коли ця церемонія закінчилась, Понс, подякувавши Швабові та Брунеру й гаряче попросиши Ганекена пильнувати
