з паном Шмуке, оглянути речі, з яких складається спадщина, поговорити з євреєм, про котрого ви мені казали, а тоді дозвольте мені вами керувати…
— Побачимо, добродію Фрезьє.
Як то побачимо! — сказав Фрезьє, скинувши на Сібо гадючим поглядом та заговоривши своїм природним голосом. — Чи порадник я вам, чи ні? Порозуміймося.
Сібо відчула, що її розгадано, і холодок пройшов їй по спині.
— Я вам цілком довіряю, — відповіла вона, побачивши себе в пазурях тигра.
— Ми, повірені, звикли, що клієнти нас зраджують. Зважте добре своє становище — воно чудове. Якщо ви достоту слухатиметесь моїх порад, то я гарантую вам тридцять-сорок тисяч франків із цієї спадщини… Але в цій чудовій медалі є й зворотний бік. Припустіть, що президентова дізнається, що спадщина пана Понса варта мільйона і що ви хочете з неї урвати — бож завжди знайдуться люди, що такі речі переказують, — додав він у дужках.
Від цих дужок, відкритих і закритих двома павзами, пані Сібо затремтіла — вона зразу ж подумала, що Фрезьє сам учинить доноса.
— Люба клієнтко, від старого Пільєро за десять хвилин здобудуть вам відмову від посади і дадуть вам дві години, щоб вибратись.
— А що мені з того!.. — сказала Сібо, випростуючись на ногах, як Бельона. — Я лишуся в своїх панів за економку.
— Коли так, то на вас поставлять пастку, і одного доброго ранку ви з своїм чоловіком прокинетесь у в'язниці під карним обвинуваченням…
— Я!.. — скрикнула Сібо, — та я ж і сантима чужого ж не взяла!.. Щоб я!.. Я!..
Вона говорила хвилин з п'ять, і Фрезьє дивився на цю велику артистку, що виконувала концерт самопохвали. Він був холодний, глузливий, його око пронизувало Сібо, як стилет, він сміявся в душі, його суха перука ворушилася. Це був Робесп'єр того часу, коли цей французький Сула складав чотиристишшя.
