— Що жив на вулиці Вйєй-дю-Тампль, на розі вулиці Сен-Франсуа? — спитала Сібо.
— Його самого. Кажуть, що вона хоче свого чоловіка на міністра юстиції вивести, і невідомо, чи не пощастить їй у цьому… Якщо їй спаде на думку завдати нас під суд і на каторгу, так от дарма, що я безневинний, як немовля, а зразу візьму пашпорта й подамся в Сполучені Штати… так бо добре знаю я правосуддя. Так от, добродійко Сібо, щоб віддати свою одиначку за молодого віконта Попіно, що буде, кажуть, спадкоємцем вашого домовласника, пана Пільєро, президентова геть увесь свій достаток поклала, так що тепер вони з президентом живуть на саму його платню. І ви гадаєте, люба дамо, що в таких обставинах пані президентова погребує спадщиною вашого пана Понса?.. Та я волію краще під гармати стати, ніж мати таку жінку за ворога…
— Та кажу ж, — обізвалась Сібо, — вони посварилися…
— А що з того? — спитав Фрезьє. — Тим гірше! Вбити родича, який усім набрид, — це щось, але взяти по ньому спадок — сама радість!
— Але ж старий своїх спадкоємців ненавидить; він мені каже весь час, що ці люди — пригадую ймення: Кардо, Бертьє тощо, — розчавили його, як яйце, що під воза трапило.
— Хочете, щоб і вам те саме було?
— Господи, боже мій! — скрикнула дверниця. — Правду ж казала пані Фонтен, що мені перешкоди будуть, але вона сказала, що я свого дійду…
— Слухайте, добродійко Сібо.., Що ви заробите на цій справі тисяч тридцять франків — це можливо, але про спадщину нема що й думати… Вчора ввечері ми з доктором Пуленом говорили про вашу справу…
Тут пані Сібо знову підскочила на стільці.
— Що це вам?
— Та коли ви мою справу знали, то навіщож я тут стрекотала, як та сорока?
— Пані Сібо, справу я вашу знав, але не знав панії Сібо! А що не клієнт, то й удача.
Тут пані Сібо глянула на свого майбутьнього радника особливим поглядом, де світилася вся її недовіра, і Фрезьє цей погляд спостеріг.
