того, що вживають ресторатори, щоб надати пляшкам старішого вигляду, — було тут тільки для того, щоб заробити цим дверям прізвисько тюремних; віконце це, до речі, чудово пасувало до окуття на взір трой-зілля, до страшезних гаків, до цвяхів з грубими шапками. Тільки якийсь скупець або пашквілянт, що з усіма пересварився, міг вигадати отаке пристосо̀вання. Від ринви на помиї додавалась ще й своя частка смороду на сходах, де стеля була всюди розмальована арабесками від свічного диму, ще й якими арабесками! Кволий звук дзвінка, від якого висів шнурок з брудною кулькою на кінці, свідчив про надщербину в металі. Кожна річ гармоніювала тут із цілістю огидної картини. Сібо почула шелест важких кроків та астматичне дихання якоїсь могутньої жінки, і з'явилася пані Соваж. Це була одна з тих баб, що їх провидів Андрієн Бровер у своїх „Відьмах, що летять на шабаш“ — жінка семи футів і шести дюймів заввишки з салдатським обличчям, ще волосатішим, ніж у пані Сібо, хворобливо гладка, в жахливій вибійчаній сукні, в хустці й навіть ще в папільотках, пороблених із газет, що її пан одержував задурно, та з чимсь ніби золоті возові колеса в ушах. У руках ця знаменита самиця тримала опукуватий бляшаний казанок, а збігле молоко дхнуло на сходах ще одним запахом, хоч і мало помітним, не зважаючи на свою нудотну їдкість.
— Що вам треба, пані? — спитала пані Соваж. — І вона загрозливо зміряла панію Сібо, що певно видалась їй дуже добре вбраною, геть убійчим поглядом, бо очі в неї від природи були криваві.
— Я прийшла до пана Фрезьє від приятеля їхнього, доктора Пулена.
— Заходьте, пані, — відповіла Соваж, прибираючи зненацька дуже приязного вигляду — це показувало, що вона вже попереджена про цю вранішню візиту.
І зробивши театральний реверанс, парубійко-служниця раптом розчинила двері до кабінету колишнього мантського повіреного. Кабінет цей, що виходив на вулицю, був цілком подібний до маленьких контор третьорозрядних судових приставів, де теки лежать у
