зовсім до Німеччини може виїхати, такий бо розпач його візьме, коли приятель його помре.
— Люба пані Сібо, — відповів доктор, споважнівши, — такі справи аж ніяк не торкаються лікарів, і мені б заборонили практикувати, коли б дізналися, що я втручаюся в заповітні розпорядження когось із моїх пацієнтів. Закон не дозволяє лікареві брати якийсь спадок від свого хворого…
— Що за дурний закон! Бо що ж заважає мені поділитися з вами моїм спадком? — моторно відповіла Сібо.
— Я піду далі, — казав лікар, — моє лікарське сумління забороняє мені говорити панові Понсу про його смерть. Передусім, не в такій ще він для цього небезпеці, а подруге така розмова з мого боку налякала б його, а від цього може трапитись справжнє погіршення й хвороба стане смертельна…
— Але ж я рукавичок не надіваю, коли кажу йому впорядкувати свої справи, — скрикнула пані Сібо, — йому ж від того не гіршає… Він до цього підготований… не бійтеся…
— Не кажіть мені більше нічого, люба пані Сібо! Речі ці не в обсязі лікаря, вони належать до нотарів…
— Але ж, добродію Пулен, якщо пан Понс спитає вас про себе, в якому він стані, та якщо він схоче зробити розпорядження, то хіба ви відмовитесь сказати йому, що впорядкувати справи — це чудова річ для одужання?.. А тоді закинете слівце й за мене…
— О, коли він сам згадає про духівницю, то я, звичайно, відмовляти його не буду, — сказав доктор Пулен.
— От і гаразд! — скрикнула пані Сібо. — Я прийшла оце подякувати вам за турботи, — додала вона, всовуючи йому в руку папірець із трьома золотими. — Оце все, що можу зараз дати. Ох, коли б я багата була, то й ви багатий були б, добродію Пулен, ви ж образ господа бога на землі… У вас не син, а янгол, пані!
Сібо підвелась, пані Пулен їй приязно вклонилась, а доктор провів її аж на сходи. Тут цю жахливу вуличну леді Макбет осяяло пекельною думкою: вона зрозуміла, що лікар робиться її спільником, коли прийняв гонорар за фіктивну хворобу.
