що сягали п'ятсот-шістсот франків! Чи не в цьому полягає вся ненависть демократії? Проте, цей загнаний честолюбець нічого не міг собі закинути. Він уже пробував щастя у винаході проносних пілюль на зразок Морісонових. Виробляти їх він довірив одному своєму товаришеві з шпиталю, який зробився фармацевтом, але той був закоханий у статистку з Амбіґю-Комік і через неї зруйнувався, а що патент на проносні пілюлі вибрано на його ім'я, то це величезне викриття збагатило його заступника. Фармацевт виїхав до золотого краю Мехіки й завіз із собою тисячу франків заощаджень бідного Пулена, якого статистка для більшої розради вилаяла лихварем, коли він прийшов править із неї свої гроші. Після доброї нагоди з одужанням старого Пільєро, йому не траплялось уже жодного багатого клієнта. Пулен бігав по Маре пішки, як худющий кіт, і з двадцяти візит тільки за дві одержував по сорок су. Клієнт, що добре платить, був йому тим фантастичним птахом, що його по всьому підмісячному світі звуть „білим дроздом“.
Молодий адвокат без справ і молодий лікар без клієнтів — це два найбільші прояви пристойного розпачу, властивого місту Парижеві, того німого й мовчазного розпачу, що ходить у фраку й чорних штанях з побілілими швами, які нагадують цинк мансарди, в отласній потертій жилетці й ретельно береженому капелюхові, в старих рукавицях та перкалевих сорочках. Це поема суму, похмура, як таємниці Консьєржері. Інші злидні, злидні поета, митця, актора, музиканта, прикрашаються притаманною мистецтву радістю, безтурботністю богеми, що веде потім у тебаїди генія! Але ці два чорні фраки, що ходять пішки, належать до професій, яким людськість показує тільки ганебні свої сторони, і в них у початковому приниженні з'являються лихі, визивні думки, де згущена ненависть та честолюбство виблискують поглядами, що нагадують перші віхті полум'я, коли займається пожежа. Коли два приятелі з колегії здибаються після двадцятьох років розлуки, багатий уникає тоді бідного товариша, не пізнає його, жахається тієї прірви, що доля між ними поклала. Один
