Заля, де містилась більша частина Понсового музею, належала до тих старовинних заль, як розуміли їх архітекти, що працювали на французьку шляхту — двадцять п'ять футів завширшки на тридцять завдовжки й на тридцять футів заввишки. Шістдесят сім Понсових картин висіли всі на чотирьох стінах цієї залі з біло-золотою дерев'яною оздобою — але біле пожовкло, золоте почервоніло від часу й давало гармонійні тони, що не псували ефекту полотен. По кутках і між картинами стояло чотирнадцять статуй на тумбах Буля. Уздовж стін красувались шафки з чорного дерева, геть різблені й по-королівськи розкішні. У них були коштовності. Серед залі низкою стояли різблені вітрини, де хоронились найбільші рідкощі людської праці — слонова кістка, бронза, дерево, емаль, золото, порцеляна тощо.
Потрапивши до цієї святині, єврей зразу ж підійшов до чотирьох шедеврів, які визнав за найкращі в цій колекції і які належали майстрам, що їх бракувало в його власній. Це було для нього те саме, що для природників ті desiderata, задля яких вони пускаються в мандрівки із заходу на схід, на тропіки, в пустині, в пампаси, саванни й незаймані ліси. Перша картина була Сабастьяна дель Пйомбо, друга — фра Бартоломео делла Порта, третя — пейзаж Гоббема, а остання — портрет жінки пензля Альберта Дюрера, — чотири самоцвіти! Себастьян дель Пйомбо в малярському мистецтві є ніби блискуча точка, де три школи зійшлися, принісши
