— Те вже з'ясує нова комісія, — коротко відповів старший жандар і злісно посміхнувся.
— А ті ж промови, промови над труною… А глум, а осудовисько… Ой, що ж з того тепер буде?!… — стукав себе кулаками по голові голова громади. — І те все через тебе, розбишако! Ти, ти, злодюго! — розпалився староста, затяв зуби й почав засукувати рукава. — Вбити тебе мало, ледацюго! — і почав наступати на Тонду.
Але поперед нього спокійно став жандар.
— Він — за мною! — ввічливо промовив жандар. — Я віддам його тільки судові.
Тонда вдячно подивився на вусатого жандаря. І справді, це було вперше, що той, хто міг сам бити досхочу, не дозволив його товкти, заступився за нього, врятував від старости та стражника, які безперечно знущалися б були над ним гірш, як над псом, молотили б, як жито…
Вже другого дня з самого позаранку прибула нова комісія.
Розрили могилу, розбили труну. Там знайшли шматки опаленого дерева, яким стягнено стіг, кілька недотлілих перевесел, попіл, солому, глину.
Знову плаксивим голосом розповідала все стара Прошка, що сталось. Боялася вона виказати на сина, щоб його селяни не вбили зо-зла, бо знала добре, як його били за всяку дрібницю, а це ж була не дрібниця!
— Але ж та горілка! — закінчила стара своє оповідання. — То було найгірше! Як побачив тих пару шелягів, що мені люде надавали на його славному похороні, спокою мені не давав, усе вимагав горілки. А як нап'ється, то починає плакати та голосити, аж по вулицях чути, а потім почав на цвинтар ходити, на свою могилу дивитись… В тім і було його нещастя…
— Але ж осудовисько! Але ж ганьба яка! Не здихаємось того вже на все життя! — злісно примовляв староста…
