Почався трус. Оглянули піч, шахвочку, скриню, поклепали по стінах, переглянули все в сінцях, одначе не знайшли нічого. Тільки в одному місці стояли драбини з драниць, на яких сушать сливи.
— Навряд, щоб там хто міг бути! — промовив жандар і більш із досади, як із певною думкою, штурхнув рушницею з баґнетом у пітьму поміж порівняними драбинами.
Відтіль озвався короткий приглушений викрик.
— Тю-тю! То ти там?! — тукнув жандар і почав розкидати дранину, аж тріски летіли на всі боки.
— Стій! — загремів він і націлив рушницю над комином, звідкіль виринула розчухрана, їжакувата Тондина голова.
— Господи Йсусе! — почувся у дверях розпучливий зойк. То стара Прошка саме повернула з крамниці. З ляку в неї затрусились руки, й черевата сулія гупнула на брудну долівку. Міцний пах горілки враз розлився навколо. Одначе ніхто не звернув на те уваги. Тільки Тонду тримали за кульгаву ногу і з усієї сили тягли його додолу з печі на світло.
Староста витріщеними очима дивився на злодія.
— Та ти ж згорів! — не втримався він нарешті.
— Зми-и-илуйтеся, пане! Я не згорів! — замикуючися, простогнав Тонда.
— Як не згорів, сякий-такий сину?! Ми ж знайшли твої чоботи, твою люльку, горщик! — гукав уже й жандар.
— Я ж сам знайшов і твої кістки! — ображено додав сільський стражник.
— Говори, як усе було! — нарешті суворо запитав старший жандар.
— Я, помилуйте, спав у стозі… я курив там люльку, й, може, то від неї загорілось… Тоді я втік, і шапку, й чоботи, й люльку, все я там кинув, і горщик… Сам дуже попікся, ось дивіться… — і він показав жандареві спалений рукав та роз'ятрене плече.
— М-так!… Але ж, ради Господа святого, що ж ми ото там поховали? — з розпукою в голосі, більше сам себе, запитав староста.
