— Тонда ходить привидом, стращає людей! — оповістив старості нічний дозорець і заприсягнувсь живим Богом, що сам чув його вночі.
— Е-е! Хто там відає, що ти там чув! — махнув рукою староста…
До крамниці човгала стара Прошка. Під попередницею приховувала велику сулію.
— Та невже ж випила всю, що вчора брала? Просто неможливо! — дивувався шинкар.
— Та де там — випила?! А-ні язиком не лизнула! — і трохи не скочило в неї з язика: „то все висмоктав Тонда!“, але ж учас опам'яталась і плаксиво оповідала:
— Просто одуріла я з того нещастя. Перевернула сулію — й до краплиночки мені вся та горілочка витекла… Ото же тепер мушу з того горя підкрепитися…
— Ну, то — инша річ… Звісно… — хитав крамар головою і брудним цмоком натягав із барила огидно смердючу тектину до вузької шийки чималої сулії. А за мить люде з вікон бачили старчиху, як вона, зігнута до землі, підпираючися ключкою, дрібною ходою чимчикувала до своєї сушні. Всі були такі збентежені чутками, що навіть ніхто не важився спинити її, запитати, заговорити з нею…
Тільки споночіло, а вже на вулицях було порожньо. Лише в самому шиночку громадяне цілий вечір жваво розмовляли про пригоди останніх днів. Цілком натурально розмова перейшла до найновіщих поголосок, що примара Тондина лякає людей. Нічний дозорець уже хотів був присягати, що чув, як він, Тонда, плаче та нарікає в сушні.
— Голосом страховинним, розпучливим голосить, аж мороз поза шкурою котить, коли зачуєш, як він дудить, неначе з труни: „Закопали мене, спалили мене, в домовину мене поклали!“…
Розповів усе докладно, що знав, і подався з теплої господи на обхід уже по десятій годині. Одначе вхилився йти в той бік, де стояла
