— Ну, вже, як би піймати отого харцизяку, що підпалив! — цілком розбірно чув Тонда з своєї схованки: — живого б його туди, просто всередину полумн'я кинув би!
То кричав панський управитель біля стогів, що горіли.
„Уб'ють! Уб'ють мене!“ — затремтів усім тілом Тонда.
І знову потемніло йому в очах. Вже не бачив ні пожежі, ні стогів, ні матері. Тільки натовп людей розгніваних, розлючених стояв у його перед очима.
— Більше між них я показатись не смію! — сказав сам собі сумним голосом. Почував, що тим учинком дав їм на себе якусь непереможну зброю, якусь велику силу і право не тільки його немилосерно бити, але ж і вбити на-смерть.
З тим вражінням Тонда Прощек підвівся з землі. Вже він не дивився на заграву. Повернув спиною до вогню і швидкою ходою подався всередину чорного, глибокого ліса.
Страшні новини ширились цілою країною. Мовляв, Тонда Прошек, придуркуватий жебрак, напевне, запалив панські скирди й сам у них згорів. Ті чутки схвилювали всю людність. Молоді і старі сунулися на пожарину, щоб на власні очі побачити попіл та останки спаленого каліки, власними вухами почути жахливі подробиці, навіч переконатися, що поголоски цілком правдиві.
Гуменний розповідав, як він вигнав Тонду, що допоминався в нього соломи. До правди трохи додав свого, що ніби Тонда в воротях обернувся й погрозив затиснутим кулаком усьому дворові.
— Щось говорив, щось кричав, тільки я не міг зрозуміти! — додав потім іще до своєї промови. Дуже його тішило, що ніхто инший, а він перший міг висловити те підозріння, кинути до тієї темної загадки перші проміні світла, розплутати той клубок. Принаймні, знайшов початок тієї нитки, що приведе, до клубочка. А потім усе вже дуже
