вугілля. Тепер Гокітіка безлюдна й занепала. По тих маленьких містечках західнього краю, що колись були великі, хитається все, дерев'яні будинки мають вигляд сірий, старий, немічний, і в кожній другій хаті шинкують віскі, бо від старої величи нічого не лишилось, крім патентів старих шинків шукачів золота; а навколо ростуть кущі над напіввикористаними копальнями.
До Гокітіка приїхав я одною з тих особливо немотивованих залізниць, що в цій запущеній країні раптом десь починаються, а в другому місці перериваються, хто й зна чому. Найбільший тунель британської світової держави, Отірський тунель, вісім кілометрів завдовжки, має рельсовий шлях, що в одному місці раптом закінчується якось безглуздо. Ці шляхи розпочато будувати саме тоді, як раптом з'явилося там золото. Ця лінія не йде далі від Гокітіка, а що я хочу їхати до великих льодовиків, то мушу користуватися з поштових авто, що їх можна всюди знайти в Новій Зеляндії, хоч і нема там доріг, придатних для авто. Це солідні омнібуси з відкритим сидінням; клунки пасажирів складається у величезні полотняні мішки, прив'язані зовні над підніжкаки, а над ними висить на кілках рядами безліч худих поштових пакетів для селищ у Кущі. Але
