— З паном Де-Тревієм? — скрикнула жінка. — Ви знаєте пана Де-Тревія?
— Так, навіть добре.
— Капітана королівських мушкетерів?
— Капітана королівських мушкетерів.
— Отже, ви бачите, що ми скоро зблизимось і зробимось навіть подруги. Якщо ви знайомі з паном Де-Тревієм, ви мали відвідувати його?
— І часто! — ствердила міледі, яка, ступивши на цей шлях і помітивши, що брехня її має успіх, поклала довести її до кінця.
— Ви, мабуть, стрічали в нього декого з мушкетерів?
— Усіх, кого він звичайно приймає в себе, — відказала міледі, зацікавившись цією розмовою.
— Назовіть мені кількох осіб, яких ви знаєте, і ви побачите, що це будуть мої друзі.
— Я знаю, — зніяковіла міледі, — пана Де-Сувіньї, пана Де-Куртаврона, пана Де-Ферюсака.
Жінка мовчала, потім, побачивши, що та спинилася, спитала:
— Чи не знаєте ви пана Атоса?
Міледі сполотніла, як те простирадло, де лежала, і хоч як уміла вона володіти собою, не спромоглася утриматись од поклику, схопивши за руку свою бесідницю й поїдаючи її очима.
— Що з вами? — скрикнула бідна жінка. — Невжеж я сказала таке, що викликало у вас біль?
— Ні, але це ім'я вразило мене тому, що я теж знала цього дворянина, і мені здалося дивним стрінути особу, що, видно, також добре знайома з ним.
— О, добре, добре! І не тільки з ним, але й з його приятелями, панами Портосом і Арамісом.
— Справді? Я теж знаю їх, — скрикнула міледі, почувши, що холод проймає її до самого серця.
— Коли ви їх знаєте, то ви повинні знати, що це добрі й щирі товариші. Чому ви не звернетесь до них, якщо вам потрібна допомога?
— Тобто, — пробурмотіла міледі, — я не зв'язана ні з ким з них справжньою приязню, а знаю тому, що багато чого чула від їхнього приятеля пана Д'Артаньяна.
— Ви знаєте пана Д'Артаньяна? — і собі скрикнула жінка, схопивши за руку міледі й поїдаючи її очима.
Потім, помітивши дивний вираз на обличчі міледі, додала:
— Вибачте, пані, ви як його знаєте?
— Як друга, — зніяковівши, відповіла міледі. — А-а, тепер я впізнала вас — ви пані Бонасьє!
