У ньому були всі мої сподівання.
Я просиділа так сорок вісім годин без харчів, не доторкнувшись до накритого столу. Адже мене знову могли всипити.
Мене мучила спрага. Зробивши кілька ковтків, я знову відчула сонливість, але самим інстинктом почула, як хтось наближається до мене. Кажуть, нещасні, що заблукались в степах Америки, почувають так наближення гадюки.
Я намагалась закричати. Зібравши останні рештки енерґії та сили, я навіть підвелась, та тільки на те, щоб знов упасти… упасти в обійми мого гнобителя.
— Кажіть, хто був цей чоловік? — вигукнув офіцер.
Міледі з першого погляду побачила, якого болю завдає Фелтонові, спиняючись на подробицях своєї історії, але не хотіла позбавити його зайвих мук. Що глибше вразить вона його душу, то певнішою може бути, що він помститься за неї. Отже міледі, поклавши, що час відповідати ще не прийшов, ніби не чула його запитання.
— Першим моїм рухом, коли я очуняла, було схопитись за ніж, що його я не могла дістати передніш. Якщо він не був мені обороною, то, принаймні, мав стати моїм визвольником. Та коли я схопила ніж, щось жахливе спало мені на думку. Я присягнулася все вам розповісти й розповім. Я обіцяла викрити вам всю правду й не сховаю нічого, нехай би цим мені довелося занапастити себе.
— Вам спало на думку помститися на цьому чоловікові, чи не так? — спитав Фелтон.
— Так, — відповіла міледі, — я розумію, це не християнська гадка. Безперечно, її навіяв мені одвічний ворог душі нашої, той лев, що безупинно рикає біля нас. Отже, чи повинитися вам, Фелтоне? — спитала вона тоном жінки, що обвинувачує себе в злочині, — ця ідея спала мені на думку і не залишала мене. За цю злочинну думку мене тепер і покарано.
Від сніданку я сховала склянку води, бо найбільше знемагала на спрагу. Протягом дня я остаточно наважилась і боялася тільки, що вираз мого обличчя може викрити мої таємні думки. Кілька разів я впіймала усмішку на своєму обличчі. Фелтоне, мені моторошно признаватись вам, на яку думку я усміхалася; ви з жахом одвернулись би від мене…
— Далі, далі, — скорив Фелтон, — бачите, я слухаю і хочу якнайскорше знати кінець.
— Повечоріло. Усе йшло, як звичайно. Надвечір подано вечерю, потім спустилася лямпа, і я сіла до столу.
Я з'їла тільки овочів і удала, що налила собі води з карафки. Насправді ж я випила тільки ту, що сховала
