за цілий рік. Її голос приваблює; її краса надить до себе жертву; тіло, треба визнати за нею справедливість, платить те, що вона обіцяє. Вона намагатиметься спокусити вас, може, навіть, вбити вас. Я вивів вас із злиднів, Фелтоне, зробив вас ляйтенантом; я одного разу врятував вас од загибелі — пригадуєте, коли? Я не тільки ваш оборонець, але й друг ваш, не тільки доброчинець, а й батько! Ця жінка повернулась до Англії, щоб убити мене. Я тримаю цю гадюку в своїх руках. І я покликав вас і прошу вас, друже мій Фелтоне, Джоне, дитино моя: обороняй мене, а надто стережися сам цієї жінки. Присягнись же своєю честю, що збережеш її для кари, на яку вона заслуговує. Джоне Фелтоне, я покладаюсь на твоє слово! Джоне Фелтоне, я звіряюсь на твою чесність!
— Мілорде, — відповів молодий офіцер, дивлячись на міледі з усією ненавистю, яку мав у своєму серці, — мілорде, присягаюся вам, що все буде зроблене так, як ви бажаєте.
Міледі витримала цей погляд з видом офіри, що кориться своїй долі.
Неможна було уявити собі смирнішого та ніжнішого виразу, ніж той, що був написаний на її обличчі. Навряд чи лорд Вінтер впізнав би в ній тигрицю, з якою хвилину тому наважився вступити до боротьби.
— Вона не має права виходити з цієї кімнати, чуєте Джоне? — мовив барон. — Вона не буде ні з ким листуватися. Вона не повинна розмовляти ні з ким, крім вас, якщо на те буде ваша ласка.
— Я присягнувся, мілорде, і цього досить!
Лорд Вінтер пішов. Фелтон пішов слідом за ним і зачинив двері.
Кілька хвилин міледі лишалася нерухома, бо гадала, що за нею стежать крізь замочну шпару. Тоді вона повільно підвела голову. Обличчя її набуло виразу страшенної загрози й виклику. Вона підбігла до дверей послухати, глянула у вікно, вмостилась у кріслі й замислилась.
Тимчасом кардинал чекав відомостей з Англії, та жодних новин, опріч неприємних і загрозливих, до нього не надходило.
Хоч як щільно була обложена Ля-Рошель і успіх облоги можна було вважати за певний, через вжиті заходи і
