Між тим міледі, не тямлячися з пересердя, бігала по палубі, наче розлючена левиця. Вона ладна була кинутись у море, щоб уплинь добутися французького берега, бо не могла погодитись з думкою, що їй доводиться залишати Францію, не помстившись на Д'Артаньяні за вчинену їй образу й не відімстивши Атосові за його загрози. Думка ця набула незабаром такої пекучости, що, не вважаючи на великі неприємності, на які вона наражалася, міледі почала благати капітана зсадити її на берег. Капітан, що дуже поспішав визволитися з сутужного становища між французькими та англійськими крейсерами, як кажан між пацюками та птахами, прагнув якнайскорше дістатись до Англії і рішуче відмовився коритись тому, що вважав за жіночі витребеньки. Проте, він обіцяв пасажирці, яку кардинал доручив його особливому доглядові, зсадити її в одному з бретонських портів: — Лоріяні чи Бресті, якщо це дозволять море та французи. Та вітер увесь час був противний, і море люто бурхало. Вони сновигали та намагалися триматися далі від берега. На дев'ятий день по відплитті з Шаранти міледі, бліда від образи та гніву, побачила синяві береги Фіністера. Вона не настоювала на своїх передніших вимогах, а капітан, з свого боку, стерігся нагадувати їй за них. Отже, міледі продовжувала свою подорож, і того дня, як Плянше відплив з Портсмуту до Франції, судно посланниці кардиналової врочисто входило до порту.
Місто перебувало в стані надзвичайного збудження — спускали на воду чотири великі, тільки но побудовані кораблі. Ввесь у золоті, ввесь оздоблений діямантами та коштовними самоцвітами, у капелюсі з білим пером, що спадало йому на плече, на дамбі стояв герцоґ Б'юкенгемський, оточений почотом, майже таким же блискучим, як і він сам.
Це було одного з тих рідких, чудових зимових днів, коли Англія згадує, що на світі є сонце.
Бліде, а втім розкішне світило ховалося під обрій, вкриваючи небо й море вогневими смугами і кидаючи на бані та старі будинки міста останній золотий промінь, що виблискував по вікнах, як відсвіт заграви.
Судно міледі стало на рейді. Капітан саме віддав наказа кинути якоря, коли невеликий, однощогловий військовий корабель наблизився до них і, як то роблять вартові судна, спустив на море човна, що й попрямував до трапу. У човні сиділи офіцер, боцман та вісім веслярів. Офіцер
