— Звичайно, хазяїн вашого готелю, Годо, господар гостиниці мушкетерів.
— Слово чести, чи не все однаково, звідки то воно? — зауважив Портос. — Спробуймо, і якщо воно добре, вип'ємо.
— Е, ні, — відповів Атос, — навпаки, не будьмо пити вина, одержаного, хтозна звідки.
— Маєте рацію, Атосе, — погодився Д'Артаньян. — Так, значить, ніхто з вас не доручав хазяїну гостиниці Годо надіслати мені вина?
— Ні. А його було надіслано від нашого ймення?
— Ось лист, — сказав Д'Артаньян.
І він показав одержану записку.
— Це не його рукою писано, — зауважив Атос, — я її знаю: перед від'їздом я врегульовував з ним рахунки.
— Лист підроблений, — додав Портос, — нас зовсім не заарештовано.
— Д'Артаньяне, — сказав з докором Араміс, — як могли ви повірити, що ми наробили бешкету?..
Д'Артаньян пополотнів і здрігнувся всім тілом.
— Ти мене лякаєш, — сказав Атос, що дуже рідко казав йому ти, — що таке трапилось?
— Поспішаймо, поспішаймо, друзі мої! — вигукнув Д'Артаньян, — у мене жахливе підозріння. Невжеж це нова помста цієї жінки?
Атос пополотнів і собі. Д'Артаньян побіг назад до буфету. Троє мушкетерів та двоє ґвардійців йшли за ним слідом.
Перше, що кинулось у вічі Д'Артаньяну, коли він прибіг до їдальні, був Бріземон, що катався по підлозі у страшенних корчах.
Плянше й Фуро, бліді, як смерть, намагались полегшити його страждання, та було очевидно, що допомога буде марна, бо все обличчя нещасного було перекручене агонією.
— А, — вигукнув він, побачивши Д'Артаньяна, — як це жахливо: ви удали, що помилували мене, а потім отруїли.
— Я? — згукнув Д'Артаньян, — я? Ледащо, що ти кажеш?
— Я кажу, що ви мені дали цього вина; я кажу, що ви наказали мені його випити; я кажу, що ви хотіли відімстити мені і що це жорстоко…
— Не думайте так, Бріземоне, — відповів Д'Артаньян, — нічого подібного не було, присягаюсь вам, запевняю вас…
— О, бог усе видить; бог вас покарає. Боже ж мій милий, пошли йому страждання такі, як мої!
