— Ну, — спонукав Атос.
— Ось що, — прошептав йому на вухо Д'Артаньян, — плече міледі тавровано квіткою лелії.
— А-а! — зойкнув мушкетер, немов вражений кулею в серце.
— Послухайте, — спитав Д'Артаньян, — чи певні ви, що та інша дійсно померла?
— Інша? — відказав Атос таким безгучним голосом, що Д'Артаньян ледве чув його.
— Так! Та, що про неї ви якось розповідали мені в Ам'єні?
Атос важко зідхнув і сховав лице між долоні.
— А ця, — провадив далі Д'Артаньян, — жінка років двадцяти шести — двадцяти восьми.
— Білява? Чи не так?
— Білява.
— З блакитними очима, з дивним блиском і з чорними бровами й віями?
— Так.
— Висока на зріст, ставна. Бракує одного зуба, поруч з очним, зліва.
— Так.
— Квітка лелії маленька, рожеватого кольору, із слідами спроби витруїти її?
— Так, так.
— Але, ви кажете, вона англійка?
— Її взивають міледі, та вона, мабуть, французка. До того ж лорд Вінтер доводиться їй дівер.
— Я хочу бачити її, Д'Артаньяне.
— Будьте обережні, Атосе, будьте обережні. Ви хотіли її вбити. Але ця жінка ладна віддати віть за віть і не схибить.
— Вона не наважиться сказати нічого, бо цим вона викрила б себе.
— Вона здатна на все. Чи ви бачили її колись розлютованою?
— Ні, — відказав Атос.
— Це — тигриця, пантера. Ах, мій любий Атосе. Я боюся, що я накликав на обох нас жахливу помсту.
Д'Артаньян розповів тоді про все: про безумний гнів міледі й про загрозу вбити його.
— Маєте рацію. Слово чести, я не дав би за своє життя і шеляга, — погодився Атос. — На щастя, позавтра ми виступаємо з Парижу. Нас, мабуть, пошлють до Ля-Рошелі, а якщо ми поїдемо…
— Вона піде слідом до краю світа, Атосе, коли впізнає вас. Нехай, вже свою ненависть вона звертає краще на мене самого.
