людожер, велетенський казковий лицар, у печіру до якого ніхто не входить безкарно.
На хвилинку все замовкло. Нарешті, англійці засоромились свого вагання. Найбільше роздратований спустився на пять-шість східців і вдарив ногою у двері так міцно, що, здавалося, міг продірявити кам'яну стіну.
— Плянше, — сказав Д'Артаньян, зводячи курки у пистолетів — я беру на себе верхнього, а ти — нижнього. А, панове, ви хочете битись? Гаразд, ми до ваших послуг.
— Боже мій милий, — почувся глухий голос Атоса. — Це, здається, Д'Артаньян?
— Він самий, — відповів Д'Артаньян, підводячи голос, — це я, мій друже.
— У такому разі, — додав Атос, — ми добре обробимо цих шибеників.
Шляхтичі вихопили шпади та, побачивши себе між двох огнів, знову на хвилинку завагалися. Проте, гордощі, як і вперше, взяли гору, і від другого вдару двері розсілися.
— Оступись, Д'Артаньяне, одійди в бік! — скрикнув Атос, я стрілятиму.
— Панове, — згукнув Д'Артаньян, що ніколи не втрачав розсудливости, — панове, подумайте, що ви робите? Почекайте, Атос. Панове, ви встряваєте в погану справу і вас продіравлять кулями; ми з льокаєм вистрелімо на вас тричі; стільки ж разів вистрелять і з льоху. До того в нас є шпади, якими, запевняю вас, ми з моїм другом орудуємо не погано. Дозвольте мені влаштувати і вашу, і мою справу разом Вам зараз дадуть пити, даю вам слово.
— Якщо вино ще залишилось, — загудів глузливий голос Атоса.
Хазяїна пройняв холодний піт.
— Як?.. Коли залишилось… — пробурмотів він.
— Та, гаразд, буде ще подостатком, — казав Д'Артаньян, — не хвилюйтеся; не випили ж вони вдвох увесь льох. Суйте, панове, ваші шпади у піхви.
— А ви застроміть пистолети за пояс.
— Охоче.
І Д'Артаньян дав приклад.
Потім, звертаючись до Плянше, зробив йому жеста виняти набій з мушкета.
Заспокоєні англійці сунули шпади у піхви; їм розповіли про пригоду з добровільним ув'язненням Атоса, і, як справжні шляхтичі, вони визнали за винного коршмаря.
— Ідіть до себе, тепер, панове, — сказав Д'Артаньян, — ручуся вам, що за десять хвилин вам принесуть усе, чого ви бажаєте.
