— Чи не знайомий вам, хоч приблизно, той, що керував цією пекельною експедицією?
— Я його не знаю.
— Адже ж він балакав з вами, і ви мали змогу його розгледіти.
— Ага, так ви питаєте про його прикмети?
— Так!
— Високий на зріст, сухорлявий, смаглявий, з чорними вусами, з чорними очима, з виду — пан.
— Це він! — згукнув Д'Артаньян. — Знову він! Завжди він! Це мій гемон! А другий?
— Який?
— Низенький.
— О, той не пан, ручуся за це! До того ж він не мав шпади, та й інші поводилися з ним без ніякої церемонії.
— Мабуть, якийсь льокай, — пробурмотив Д'Артаньян. — Ой, бідна жінка, бідна жінка! Що вони з нею зробили?
— Ви ж дали мені слово чести мати все це в секреті, нагадав старий.
— І повторюю свою обіцянку. Будьте спокійні. Я дворянин. У дворянина тільки одне слово чести, і я вам дав його.
Д'Артаньян з розбитим серцем подався до порону. Подеколи йому здавалося, що то була не пані Бонасьє, і він сподівався завтра стрінути її в Люврі; то побоювався, чи нема в неї інтриги з ким іншим і чи то не ревнивець застукав її та й завіз. Він вагався, нудився світом, впадав навіть у розпач.
— О, коли б зо мною були мої друзі! — кричав він. — Я, принаймні, мав би надію відшукати її. Та хто знає, що сталося з ними самими?
Було під північ. Треба було знайти Плянше. Д'Артаньян розпитувався по всіх коршмах, де видко було світло, та Плянше не знайшов ніде.
Коло шостої коршми Д'Артаньян зрозумів, що це шукання досить марне. Аджеж він сам наказав Плянше з'явитися о шостій вранці, і де б той тепер не був, він мав на те право. А коло шостої Плянше вже об'явився.
