— О, ні, звичайно.
— Тоді повідайте йому свою таємницю й спитайте, чи можна її мені довірити, хоч яка буде вона важлива, дорогоцінна та страшна.
— Але це не моя таємниця, і я не можу її відкривати.
— Чи не мали ви відкрити її панові Бонасьє? — з гіркістю спитав Д'Артаньян.
— Як довіряють листа дуплу дерева, крилу голуба чи нашийникові собаки.
— Адже ви бачите, що я вас кохаю.
— Це так!
— Я чесна людина.
— Вірю.
— Я хоробрий.
— О, я певна цього.
— То спробуйте мене.
Пані Бонасьє, все ще вагаючись, подивилась на молодого чоловіка.
— Слухайте, — сказала вона йому. — Я здаюсь на ваші запевнення й покладаюсь на вас. Але свідчуся богом, що чує нас, якщо ви мене зрадите, а мої вороги пробачать мені, я вб'ю себе й обвинувачу вас у моїй смерті.
— А я свідчуся богом, — сказав Д'Артаньян, — що якби мене закопали, коли я буду виконувати ваше доручення, я помру, але не зроблю нічого, що могло б скомпрометувати будь-кого.
Тоді молода жінка повідала йому страшну таємницю.
— Я їду, — сказав Д'Артаньян, — їду негайно.
— Як, ви їдете! — вигукнула пані Бонасьє. — А ваш полк? Ваш капітан?
— Присягаюся, ви примусили мене забути про все, люба Констанціє. А втім, правда ваша, мені потрібна відпустка. Сьогодні ж увечорі піду до пана Де-Тревія й проситиму його поклопотатися за мене у свого зятя, пана Дезесара.
— Тепер про інше.
— Про що? — спитав Д'Артаньян, бачивши, що пані Бонасьє не наважається кінчати.
— Ви, мабуть, не маєте грошей?
— Мабуть — зайве слово, — посміхнувся Д'Артаньян.
Тоді пані Бонасьє відчинила шафу і взяла звідти торбинку, яку півгодини тому так ніжно пестив її чоловік, — беріть цю торбинку.
— О, це буде два рази цікаво: врятувати королеву за допомогою грошей його еміненції!
— Ви дуже милий та люб'язний хлопець, — сказала пані Бонасьє. — Вірте, що королева не буде невдячна.
