Хоч собаки де якої, —
Всюди тьма і тишина.
«Ну, — сказав халіф, — це й варе[1],
Мій коханий Джіафаре,
Гарний лад у тебе тут:
Для царя найкраща річ,
Як усякий, скоро ніч,
Спать лягає у свій кут.
«Хто за дня, мов віл, труди́ться,
Тому ніччю твердо спиться;
Все життя мине отак.
Що про жадні злі пригоди,
Про права і про свободи
Не подумає ніяк».
В отакім то розговорі
Три мандрівники нескорі
Вулиця́ми звільна йшли:
Тут завернуть, там пристануть,
Тут замовкнуть, там заглянуть,
Чей би щось нове знайшли.
Але гов! це що за диво?
В одній уличці, що криво,
Мов поламана, біжить,
Чути голос прездоровий:
Баритон собі чудовий
Так співа, аж дім дрижить.
«Слухайте! — халіф мовляє. —
Це ж направду хтось співає!»
«Ні, — промовив Джіафар, —
Хто б співав так серед ночі?
Хтось кричить! Рятунку хоче.
Може, напад чи пожар?»
