І подаймось у Багдад;
Може, в тій юрбі народу
Здиблемо яку пригоду, —
Я пригодам дуже рад».
«Царю, — Джіафар мовляє, —
Всі пригоди насилає
Нам, як хоче, сам аллах;
Що судив — дасть невідхильно,
Та самим шукати пильно
Тих пригод — і гріх, і страх.
«А при тім, сказать по правді,
Вулиці багдадські завжди
Не зовсім безпечні. Що ж!
Мільйон! Народ усякий![1]
Є й злодюги, й розбишаки, —
На біду наскочить мож».
Та халіф аж розсміявся.
«Джіафаре! Ти постався
Краще якось! Адже ти
Мій міністер від порядку!
То так лад держиш ти, братку,
Що аж містом страшно йти?
«Ну, дарма! Тим, що̀ ти правив,
Сам мене ще зацікавив.
Дай побачу той Багдад
Уночі! Давай поброджу
По заулках, чи сторожу
Здиблемо, що дба про лад!
«Прошу, більше ані слова!
Ось одежа вам готова,
