„Санчо! — крикнув. — Де ти, Санчо?“
„Ось я, пане! — обізвався
Санчо Панса. — Ось я близько,
Та не можу помогти вам!“
„Що ж тобі, небоже Санчо?“
„Ой, якісь страшні поганці
Вхо̀пили мене й за ноги
Прив'язали до осла.
„На ослі сиджу, нещасний,
Та не можу з нього злізти!“
„Тихо, Санчо, — мовив лицар, —
Видно, чари це якісь.
„Жаль лиш, що при мні немає
Ані зброї, брате Санчо,
Ані мого Росінанта“.
„Росінант ось тут при мні!
„І на ньому ваша зброя
Вся прив'язана, мій пане!“
Мовив Санчо. „Слава Богу! —
Мовив славний Дон Кіхот. —
„Але де ми, брате Санчо?
Бо мені здалось, що кляті
Ті поганці миль зо сотню
Занесли мене в руках“.
„Ні, мабуть, ми на подвір'ю
Тої клятої корчемки,
Де цю ніч ми ночували.
Тільки що тепер тиша́,
„Наче вимерли в ній всі
І нема й живого духа.
