Думає: осел іякнув,
І собі біжить в той бік.
„А що в лісі крик лунає,
Відбивається по дебрах,
Раз він відси йде, раз відти,
То зблудили гнеть оба́.
„Довго лазили, кричали,
Далі якось то зійшлися.
«Ви це, куме?» «Ви то, куме?
Я б присяг був, що осел».
«Ну, та й вмієте іякать, —
Каже наш війт до чужого, —
Я ніколи б не подумав,
Щоб так міг християнин».
«Але й ви, мій кумцю любий, —
Каже війт чужий, — теж майстер,
Що й мене ви ошукали
Тим іяканням своїм».
«Як то, Боже, — наш війт каже, —
Чоловік живе й не знає,
В чім він майстер. Я й не думав,
Щоб я майстер був такий».
«Так то, кумцю, — відмовляє
Чужосільний, — дуже часто
В невідомості живе
І вмира талант великий».
Так собі поміркувавши,
Знов війтове розійшлися
Та, як почали іякать,
Знову збились із стежок.
