Їдеш день і їдеш другий,
А ви як були близенько,
Так і є — подать рукою,
А доїхать ані руш.
Так було і з Дон Кіхотом.
Їде, їде, поганяє,
Гори все, здається, близько,
Та доїхать ані руш.
Ось вже стало вечоріти.
Бачить Дон Кіхот, а шляхом
Валка дивного народу
Проти нього пил мете.
Передом комі̀сар їде
В королівському мундурі,
Шпага збоку, а на шапці
Королівський є орел.
А за ним по парі, пішки
Йдуть якісь блідії люди,
З рук і з ніг їх висять пута,
Ланцюги знай дзінь та брязь.
По боках і ззаду їдуть
З карабінами жандарми,
Здоровенні, і вусаті,
І червоні, мов кати.
„Санчо! Санчо! — мовив лицар. —
Ось нам ще одна пригода!
Та коли й це будуть чари,
То хай чорт мене візьме́!
„Ось невольники нещасні,
Що їх люті лиходії
