„Відчиняйте замку брами,
Привітайте цвіт лицарства!“
Так деклямував наш лицар,
Лежачи вдовж на ослі.
„Гей, шинкарю! — мовив Санчо. —
Двох небіжчиків прийміте,
Хоч живих ще, та таких,
Що до смерти їм три чверти“.
„Що ж це вам?“ шинкар питає.
„Ет, туман якийсь опутав:
Гримнули ми в пропасть кляту
І страшенно потовклись!“
Добродушний був шинкар,
Ще добріша в нього жінка,
Та не мали де, крім стайні,
Своїх гостей помістить.
Ліг на по̀стелі наш лицар,
А край нього на землі
Санчо Панса на соломі
Під дірявим петеком.
Добродушная шинкарка
Принесла води, оливи
Та шматин, обом помила
Та перев'язала рани.
„Бог вам заплать, ясна пані! —
Мовив лицар. — Ще лиш нині
