„Лицар Феб попався в руки
Ворога, і той дав на́каз
Із піску, кремѐня й льоду
Впакувать йому обід“.
Так балакали нещасні,
Поки врешті Санчо Панса
Змігся йойкаючи встати
Й лицаря підрятувать.
Підняли оба́ коняку.
Та що з того: ані лицар
Сил не мав на нім сидіти,
Ані кінь — його нести.
Отоді то Санчо Панса,
На осла, мов міх полови,
Натерхавши свого пана,
До осла коня прип'яв.
Сам же взяв осла за повід,
І пома́леньку, щохвиля
Проклинаючи лицарство
І янгезів, далі в путь!
Щастя бідним посприяло.
Не проїхали і мильку,
Як натрапили гостинець
І шинок на роздорожжю.
Аж перехрестився Санчо.
Але Дон Кіхот, як тільки
Вздрів шинок, так зараз з нього
Пишний замок ізробив.
Джура, кінь, осел і лицар,
Наче півтора нещастя,
