Стадо кіз вони там пасли.
Кози спали вже в кошарі,
Пастухи пекли козятко
На вечерю. В самий час
Лицар наш і його джура
В їх компанію прибули.
До своєї їх вечері
Запросили козярі.
Правда, дивною здалася
Їм чудна лицарська зброя
І балакання чудацьке,
Але в сво́їй простоті
Думали: „Мабуть, в столиці
На панів така вже мода
Надійшла, то й Бог із ними!
Але лепський пан якийсь!“
Як кізлятину поїли
І вином її запи́ли,
На закуску перед го́стей
Дали жолудь пастухи[1].
Взявши в руку жолудину,
Лицар наш подумав хвильку,
А відтак, „уста отверзши“,
Ось яку промову втяв:
„О щасливі ті століття
Предковічні, що їх нині
Золотим віко́м зовемо —
Не для того золотим,
