„Пане любий, — мовив Санчо, —
Чоловік я супокійний,
У лицарськім ділі дурень, —
Де ж мені вам помагать?
„От хіба би хто на мене
Кинувся, тоді, даруйте,
Я, як зможу і зумію,
Боронитись буду сам“.
Поки ця велась розмова,
Глянь: помалу їдуть шляхом
Два черці-бенедиктини
На високих, добрих мулах.
На очах великі, темні
Окуляри, парасолі
Розпущені понад ними,
Лисини у каптурах.
А за ними п'ять-шість кроків
Їде гарний, критий повіз,
Вколо нього штири кінні
Й два погоничі пішком.
Аж підскочив на сідлі
Дон Кіхот, уздрівши цеє.
„Санчо, — крикнув, — ось пригода,
Найкрасніша з всіх пригод!
„Голову свою даю,
Що ці чорні два спереду —
То могучі чародії,
Чорнокнижники якісь.
„А в колясці цій, напевно,
Вкрадену якусь царівну
