„Санчо, брате! Наше щастя
Ближче нас, ніж нам здається!
Бачиш, онде виступає
Сотня велетнів на нас!
„Ну, коли вони міркують
Налякать мене юрбою,
То не в ті попали двері —
Я їм інші покажу.
„Слухай, Санчо, я в цій хвилі
Стану з ними тут до бою,
Всіх поб'ю — це глупі труси,
А весь скарб їх буде наш!
„Боротьба ця справедлива,
Бо ж це діло Богу миле
Від таких гидких поганців
Землю Божу очищать!“
„Пане, — з дивом мовив Санчо, —
Про яких це ви поганців
Щось говорите? Яких це
Велетнів уздріли ви?“
„Що? Не бачиш? — крикнув лицар —
Тих, що грізно так махають
Предовжезними руками,
Наче кплять собі із нас?“
„Пане, це не є поганці,
Але вітряки, — рік Санчо, —
І не руки, тілько крила,
Що їх вітер оберта“.
„Брате Санчо, — мовив лицар, —
Зараз видно, що в лицарськім
